Счастливые часов не наблюдают?

Як зараз пам’ятаю свій перший годинник, що мені батькі купили десь у сьомому класі. Масивний з хромованим корпусом та чорним циферблатом. Стрілки та цифри (римські!) теж були хромовані і навіть у напівтемряві відбивали найменше світло. То було щось! Втілена мрія радянського підлітка. Одна з перших ознак дорослості. Та й сам факт, що будь-якої миті можна було знати, котра зараз година, теж не міг не тішити.
А останні рік-півтора я годинника не ношу. Старий сламався, а купляти новий... На дорогий, що був би швидше прикрасою, ніж функціональною річчю, шкода грошей, а купляти дешевий не бачу сенсу. Бо й так куди не глянь – крізь годинники. Дома два радіо-будильника на додачу до настінного годинника на кухні. Годинники в метро, комп’ютерах, телефонах, телевізорах, плеєрах...
От зараз переді мною 3 годинника: в ком’ютері, мобільному та настольному телефонах. Звідки ж тут взятися щастю? ;)