Making an attempt

Як на мене, незалежність нації багато в чому схожа на еміграцію людини. І в одному, і в другому випадку є намагання знайти нову кращу долю на новому кращому місці. Хіба що здобуття незалежності — це еміграція цілою країною без фактичного переїзду.
При цьому одного навіть найрішучішого вчинку замало. Ніякої кращою долі не буде без тривалих на наполегливих зусиль. В тому числі з якщо не повної асиміляції, то щонайменш з інтеграції в нові реалії та середовище. І дуже важливо не те щоб зовсім забути минуле (що напевно в принципі неможливо), але не давати минулому затуляти майбутнє. З минулого корисне лише те, що підтримує сили в теперішньому здобувати майбутнє, і однозначно шкідливе те, що не пускає до майбутнього.
А ми маємо, те що маємо: ходимо вулицями Леніна, святкуємо 8 березня, в черговий раз передивляємося “добрі радянські фільми”. І схожі на того емігранта з анекдоту, що за 20 років не вивчив англійської.
Тільки якщо минулого року це було смішно, хоч і сумно, то тепер зрозуміло, що саме в цьому причина й Криму, й Донбасу.

Завжди намагався сповідувати принцип “стався до інших так, як хотів би щоб поставилися до тебе”. Звідси така собі презумпція невинуватості - кожен зустрічний вважається порядною людиною, доки своїми діями/словами не дасть приводу так не вважати. На жаль тепер доводиться ввести поправку на “російськість” - кожен росіянин/русофіл викликає відразу та не вартий уваги, доки доки своїми діями/словами не доведе зворотнього.

Осень вызывает противоречивые чуства. С одной стороны, прав был классик про “пышное природы увяданье”, да и урожайное изобилие радует и глаз и желудок. А с другой – сырость, пасмурность и неумолимо сокращающиеся дни все норовят толкнуть в депрессию.
А ведь совсем недавно было лето.

Коли все частіш чуєш, правильно відповідаючи на каверзне запитання, не "який ти розумний!", а "ти знав!", то мимоволі замислюєшся про свій вік. Особливо, коли і справді "знав". І навіть не один раз...

Мабуть через те, що поки мене не було в жж моя ф-стрічка “схудла” на дописи тих френдів, що загубилис яв ріал-лайфі, руки в мене тягнуться її заповнити знов. Тому знайомтеся:

Западенська панянка in999na знається на пиві та постить багато гарних світлин з цікавих місцин, при цьому “Часто не юзає LJ-Cut. З вредності)” Постить вона під замком, але єдиного відкритого допису мені вистачило, щоб постукатися.

Харків’янка darynochka оповідає про своє життя в Німеччині та Швейцарії “виключно українскьою”. Як на мене пише цікаво, але теж під замком

zmakly_zu - російськомовна українка-патріот. Шукає правду та підбирає загублених кошенят, а останнім часом багато пише про політику. Ну ви розумієте, мовний закон, він мало кого байдужим може залишити.

sicheslavets робить чудові фото. Перш за все мого (та й його як з імені можна здогадатися) рідного Дніпропетровська. Але не тільки. Раніше просто заходив подивитися, а тепер нехай у ф-стрічці буде.

До gluk16 я потрапив за наводки vent_de_la_mer’а. І зрозумів, що саме такого наукового підходу до історії та соціології мені не вистачало для розуміння/пояснення/усвідомлення деяких реалій життя. Серйозно. Щоб вчитатися в те, що він пише, потрібне певне розумове зусилля, але воно того варте.

Таксист в Сімферополі: “І как там у вас в Кієвє, улучшеніє уже наступіло?”
*****
В Західному Криму на відміну від Південного Берега українська мова не така вже й рідкість. Як серед відпочивальників, так і від місцевих.
*****
Перон. Миловидна пані з дитиною сідає до вагону. На питання провідниці про документ на дитину відповідає, що мовляв домовимося. Провідниця в цілому не проти домовитися, але каже, що у випадку перевірки будут проблеми. І у неї, і у пані. На що пані безапеляційно : “У нас проблєм нє будєт – у нас папа в Ес-Бе-У работаєт”
*****
Євпаторія. Мабуть найпомпезніший у місті “палац-отель” називається “Україна”, а стоїть на розі вулиць Фрунзе та Леніна.
*****
Євпаторія. Акуратний свіжевідремонтований триповерховий будиночок. Над ґанком здоровезна вивіска “Сбербанк Росії”. А прямо над нею з вікна другого поверху стирчить прапор Комуністичної партії України.
*****
На одному з вокзалів на сусідній колії зупинився потяг Архангельск-Євпаторія. І майже половина вагонів там плацкартні.
*****
Десь між Дніпропетровськом та Дніпродзержинськом височіє готель “Родіна”
*****
В літню спеку немає нічого кращого, ніж зануритися в прохолодні морські хвилі... Але яка ж гидота оці ваші медузи!

Перефразируя классика, в песне все должно быть прекрасно: и музыка, и текст, и исполнитель(ница). Однако такое идеальное сочетание на практике встречается крайне редко.

Лично для меня изначально на превом месте стоял звуковой ряд. Думаю вполне объяснимо, что подростку, который рос на хэви метале, забойные гитарные рифы попросту заглушали самые изящные рифмы. Тем более, что английского я не знал, и мне вполне хватало пары-другой из припева – ну там, про “ви вил рок ю”, “смок он зе вотер” или даже “ю май хо, ю май со”. А еще, если смысл слов не(мало)понятен, то ничто не отвлекает от голоса (Плаву Лагуну из Пятого Элемента помните?).

Текст... Тут, для меня, с одной стороны, есть поэзия под музыку (чаще всего просто под гитару). Класические примеры: Высоцкий и Брассенс. Со временем я открыл для себя пользу песен для изучения языков. Но здесь, полагаю, просто взаимное усиление нескольких мотиваций, поэтому не уверен, что данный случай приемлем для чистоты анализа. А вообще, если в тексте за словами можно разглядеть хоть какой-то смысл, то уже хорошо.

Визуальный же ряд для меня всегда был проблемой. Никогда не понимал тех, кто развешивал по стенам постеры со всякими лохмато-эпатажными рок-идолами (при всем моем увлечении их музыкой). И наоборот - сейчас появилось множество герлз-бэндов, которые так замечательно смотрятся на экране, что так и кажется, что без звука они будут выглядеть еще лучше.

Вот такая вот получается музыка. А ведь “правильная” песня и вправду жить помагает.

Один з дописів, на який я нещодавно натрапив, змусив мене надовго замислитися. Про свободу та її межі. Власне, я звик розглядати свободу як безумовну цінність, а тут трапилася нагода спробувати розібратися, що ж воно таке.

Якщо полишити те, що намудрували всякі там філософи за останні два з половиною тисячиліття, то коротко кажучи, свобода – це необмежена воля та здатність особи чинити на власний розсуд. Тобто якщо мені ніхто небуде нічого забороняти, якщо я матиму бажання, щось вчинити, і в мене будуть засоби реалізації такого бажання, то я буду вільним. Просто? Як на мене навіть занадто, а тому підозріло.

Як мінімум, тому що абсолютної свободи не буває (про це трохи нижче). А ще тому, що свобода ніколи не буває сама по собі. Їі завжди треба розглядати в системі координат свобода – примус, свобода – свавілля, свобода – залежність, свобода – відповідальність, свобода – необхідність, свобода – раціональність, свобода – право, свобода – обов’язок, свобода – самореалізація, свобода - етика... На перехресті всіх цих осей і знаходитиметься свобода.

(  Freedom's just another word for nothing left to lose? (*)  )


________
(*) Свобода – це коли вже більш нема чого втрачати.

Футболки зараз – це не тільки, або навіть не стільки, одяг, як рекламний майданчик, ідеалогічна зброя чи, кінець кінцем, засіб самовираження.

Футболки стають паролем „свій-чужий”, футболки привозять з собою з відпустки як сувенір (щоб не сказати, як трофей). Футболки, чи скоріше написи на них, стають мірилом почуття гумору та смаку.

Особисто я досі дивуюся, як можна носити на собі напис, якого ти не розумієш – хто зна, що там може бути.

Одним словом, тут неоране поле для соціологів, психологів і, навіть, психіатрів.







(  More T-shirts )

Слова утворюються по різному. Назви деяких предметів чи явищ походять від їх характерної ознаки (матеріалу, кольору, положення в просторі). Час від часу, коли мова “відстає” від змін матеріального світу утворюються цікаві “нелогічні” конструкції:

  паперова склянка
  червоне чорнило
  чорна білизна
  білий бузок
  підземний поверх

Хто знає більше?


X-posted to http://ua-mova.livejournal.com/1241766.html