Свобода? Свобода!
Jul. 13th, 2012 11:29 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
redshift_on_dreamОдин з дописів, на який я нещодавно натрапив, змусив мене надовго замислитися. Про свободу та її межі. Власне, я звик розглядати свободу як безумовну цінність, а тут трапилася нагода спробувати розібратися, що ж воно таке.
Якщо полишити те, що намудрували всякі там філософи за останні два з половиною тисячиліття, то коротко кажучи, свобода – це необмежена воля та здатність особи чинити на власний розсуд. Тобто якщо мені ніхто небуде нічого забороняти, якщо я матиму бажання, щось вчинити, і в мене будуть засоби реалізації такого бажання, то я буду вільним. Просто? Як на мене навіть занадто, а тому підозріло.
Як мінімум, тому що абсолютної свободи не буває (про це трохи нижче). А ще тому, що свобода ніколи не буває сама по собі. Їі завжди треба розглядати в системі координат свобода – примус, свобода – свавілля, свобода – залежність, свобода – відповідальність, свобода – необхідність, свобода – раціональність, свобода – право, свобода – обов’язок, свобода – самореалізація, свобода - етика... На перехресті всіх цих осей і знаходитиметься свобода.
Не буду про “усвідомлену необхідність”, гаразд? Тут, як на мене, як раз той випадок, коли свободою підмінюється раціональність. І все зрозуміло з примусом – свобода є його відсутністю. Свавілля, власне теж є свободою. Її крайньою формою, коли примус на моєму боці. Але наскільки це сприйнятне для мене? Питання з площини етики. Сподіваюся, що мені б таке не сподобалося.
Гадаю, що свобода не може бути постійною та безперервною. Принаймні її реалізація через вибір завжди є дискретною. До того ж сам зроблений вибір відміняє свободу, замінюючи її відповідальністю. За результати та наслідки того вибору. Ми ж пам‘ятаємо, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловках. А ще відповідальність за свій вибір передбачає певну зрілість. Звичку думати головою. Що, на жаль, не є ще достатньо розповсюджене. „Свободу не можна отримати, її треба здобути”, чи як там казав Рузвельт?
Що ж до неможливості абсолютної свободи, то я погоджуюсь з ленінським “неможливо жити в суспільстві і бути вільним від нього”. Не тому, що суспільство нав’язує мені якість моделі поведінки (чи біблійні заповіді, чи просто “ой, а що люди скажуть?”). Адже свобода й полягає в тому, що я сам визначаю для себе власні внутрішні імперативи і дотримуюсь саме їх. Як на мене річ у іншому – моя свобода закінчується там, де починається всобода іншого. І навпаки.
Авторка допису, який я згадав на початку, сподівається максимізувати свободу через самотність. За принципом “Freedom's just another word for nothing left to lose”(*). На мою думку це хибно. По-перше, людина ж бо є істотою соціальною, і бути насамоті протягом скільки-небудь тривалого часу їй некомфортно. А по друге, зважаючи, що свобода реалізується в виборі, то втеча до самотності є обмеженням поля вибору, яке за визначенням є тим ширшим, чим більшим є соціум. Тобто обмежена іншими свободами моя свобода в суспільстві все ж таки є більшою, ніж необмежена (а здебільшого просто менш обмежена) свобода насамоті. Якби було інакше, то варто було б погодитися з тими екзистенціалістами, хто вважає, що дійсна свобода проявляється у звільненні від необхідності життя, тобто у саму мить смерті людини. А що, як втікати від суспільства,то вже остаточно. Але, чомусь мені на це погоджуватися аж ніяк не хочеться.
Дуже складне питання з залежністю. Ні, коли я від когось залежу, тут як раз все ясно, як і з примусом. А от коли хтось залежить від мене? Чи обмежується моя свобода байдикувати, коли я кожно ранку йду на роботу, щоб годувати родину? Тут теж питання з області етики. І відповідь на нього “ні”. Бо я приймаю рішення виходячи з власного розуміння, що є правильним. В першу чергу для мене. В інакшому випадку або рано чи пізно прозвучить “Та я на тебе витратив кращі роки свого життя!”, або краще вже не мати родини зовсім (а про те, що самотність – не вихід я вже казав).
Свобода є неможливою без засобів її реалізації. Найуніверсальнішим засобом видаються гроші. Але це так, тільки коли самих грошей немає. І не в тому річ, що не все можна купити („Чому мені, Боже, Ти крила не дав?”, ага!). Справа у кількості тих грошей, яка завжди є дуже відносною. Мало хто, як той Шура Балаганов знає точну суму до копійки.
Врешті решт, не можна обминути питання "а навіщо та свобода потрібна?". І давайте не будемо про безумовну цінність свободи як такої. Давайте не будемо про свободу позитивну та свободу негативну, про різницю між "свободою від..." та "свободою для...". Ще раз: свобода ніколи не буває сама по собі. Свобода має сенс лише за наявності надмотивації та надцілі. Щастя. Саме до щастя завжди прагне людина. Тому реальну чи удавану наявність чи відсутність свободи завжди слід співзміряти з тим наскільки існуючий стан речей робить мене щасливішим.
Я так гадаю.
________
(*) Свобода – це коли вже більш нема чого втрачати.
Якщо полишити те, що намудрували всякі там філософи за останні два з половиною тисячиліття, то коротко кажучи, свобода – це необмежена воля та здатність особи чинити на власний розсуд. Тобто якщо мені ніхто небуде нічого забороняти, якщо я матиму бажання, щось вчинити, і в мене будуть засоби реалізації такого бажання, то я буду вільним. Просто? Як на мене навіть занадто, а тому підозріло.
Як мінімум, тому що абсолютної свободи не буває (про це трохи нижче). А ще тому, що свобода ніколи не буває сама по собі. Їі завжди треба розглядати в системі координат свобода – примус, свобода – свавілля, свобода – залежність, свобода – відповідальність, свобода – необхідність, свобода – раціональність, свобода – право, свобода – обов’язок, свобода – самореалізація, свобода - етика... На перехресті всіх цих осей і знаходитиметься свобода.
Не буду про “усвідомлену необхідність”, гаразд? Тут, як на мене, як раз той випадок, коли свободою підмінюється раціональність. І все зрозуміло з примусом – свобода є його відсутністю. Свавілля, власне теж є свободою. Її крайньою формою, коли примус на моєму боці. Але наскільки це сприйнятне для мене? Питання з площини етики. Сподіваюся, що мені б таке не сподобалося.
Гадаю, що свобода не може бути постійною та безперервною. Принаймні її реалізація через вибір завжди є дискретною. До того ж сам зроблений вибір відміняє свободу, замінюючи її відповідальністю. За результати та наслідки того вибору. Ми ж пам‘ятаємо, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловках. А ще відповідальність за свій вибір передбачає певну зрілість. Звичку думати головою. Що, на жаль, не є ще достатньо розповсюджене. „Свободу не можна отримати, її треба здобути”, чи як там казав Рузвельт?
Що ж до неможливості абсолютної свободи, то я погоджуюсь з ленінським “неможливо жити в суспільстві і бути вільним від нього”. Не тому, що суспільство нав’язує мені якість моделі поведінки (чи біблійні заповіді, чи просто “ой, а що люди скажуть?”). Адже свобода й полягає в тому, що я сам визначаю для себе власні внутрішні імперативи і дотримуюсь саме їх. Як на мене річ у іншому – моя свобода закінчується там, де починається всобода іншого. І навпаки.
Авторка допису, який я згадав на початку, сподівається максимізувати свободу через самотність. За принципом “Freedom's just another word for nothing left to lose”(*). На мою думку це хибно. По-перше, людина ж бо є істотою соціальною, і бути насамоті протягом скільки-небудь тривалого часу їй некомфортно. А по друге, зважаючи, що свобода реалізується в виборі, то втеча до самотності є обмеженням поля вибору, яке за визначенням є тим ширшим, чим більшим є соціум. Тобто обмежена іншими свободами моя свобода в суспільстві все ж таки є більшою, ніж необмежена (а здебільшого просто менш обмежена) свобода насамоті. Якби було інакше, то варто було б погодитися з тими екзистенціалістами, хто вважає, що дійсна свобода проявляється у звільненні від необхідності життя, тобто у саму мить смерті людини. А що, як втікати від суспільства,то вже остаточно. Але, чомусь мені на це погоджуватися аж ніяк не хочеться.
Дуже складне питання з залежністю. Ні, коли я від когось залежу, тут як раз все ясно, як і з примусом. А от коли хтось залежить від мене? Чи обмежується моя свобода байдикувати, коли я кожно ранку йду на роботу, щоб годувати родину? Тут теж питання з області етики. І відповідь на нього “ні”. Бо я приймаю рішення виходячи з власного розуміння, що є правильним. В першу чергу для мене. В інакшому випадку або рано чи пізно прозвучить “Та я на тебе витратив кращі роки свого життя!”, або краще вже не мати родини зовсім (а про те, що самотність – не вихід я вже казав).
Свобода є неможливою без засобів її реалізації. Найуніверсальнішим засобом видаються гроші. Але це так, тільки коли самих грошей немає. І не в тому річ, що не все можна купити („Чому мені, Боже, Ти крила не дав?”, ага!). Справа у кількості тих грошей, яка завжди є дуже відносною. Мало хто, як той Шура Балаганов знає точну суму до копійки.
Врешті решт, не можна обминути питання "а навіщо та свобода потрібна?". І давайте не будемо про безумовну цінність свободи як такої. Давайте не будемо про свободу позитивну та свободу негативну, про різницю між "свободою від..." та "свободою для...". Ще раз: свобода ніколи не буває сама по собі. Свобода має сенс лише за наявності надмотивації та надцілі. Щастя. Саме до щастя завжди прагне людина. Тому реальну чи удавану наявність чи відсутність свободи завжди слід співзміряти з тим наскільки існуючий стан речей робить мене щасливішим.
Я так гадаю.
________
(*) Свобода – це коли вже більш нема чого втрачати.
