Про матюки
Jan. 10th, 2005 01:14 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
redshift_on_dreamВідповідаючи на питання ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
markitka (http://www.livejournal.com/users/markitka/16460.html) відчув, що короткого комента замало для такої теми. Так народився цей пост.
Взагалі, імхо, всі випадки матюкання можна поділити на чотири головні види:
1/ Матюк використовується як вигук, при цьому головне емоційне навантаження явно переважає лексичне.
Якщо вірити англійцям, які кажуть, що джентельмен завжди називає кішку кішкою, навіть наступивши на неї на темних сходах, то джентельменом бути доволі важко. Наприклад мені в такій ситуації, на язик швидше б навернулося "shit!" ніж "cat". І то у найкращому випадку, бо російська, до якої в таких випадках звертатися якось звичніше, надає набагато ширший вібір варіантів. З віком, я якось намагаюсь стримуватися, бо ще стукнеш молотком по пальцях, зірветься щось з язика, а поруч – дитина, якій цікаво як тато цвяхи забиває. Імхо, непогано переключатися на зміст слова чи вираза, що проситься на язик. Спочатку замислишся, що саме хочеш сказати (я маю на увазі буквально!), як це недоречно в більшості випадків, а там вже й такої нагальної потреби щось вигукувати вже й немає. Або як варіант, використовувати іноземні лайки, які виклядаюсь якось відірваними від нашої буденності, а тому теж сприяють якійсь відстороненості.
2/ Матюки використовуються, як стилістичній прийом для більшої емоційної виразності.
Звісно, що одне ж й те саме можна сказати по-різному. Але іноді, матюкаєшся свідомо, висловлюючи тим самим своє ставлення до ситуаціі, загострюючи увагу співрозмовника через шокуючу форму на важливості змісту, знімаючи стрес кінець-кінцем. Киньте в мене кеменем, хто жодного разу так не робив. Проте є деякі речі, через які я особисто, сподіваюся, ніколи не переступлю. Треба ясно розуміти у якому колі та за яких обставин можна собі дозволити матюкнутися, а коли краще утриматися. Абсолютне табу – в родині, у присутності жінок та дітей. Крім того, те що я ще можу сказати, я навряд чи напишу.
3/ Матюкання є мовою спілкування чи самовираження.
Величезна морфологічна варіативність більшості матюків доводить їх широке розповсюдження в мові (не скажу за свою українську, бо маю визнати що вона у мене тяжіє до книжно-літературного стилю, але в російській – це точно). Колись ми з однокурсниками (лінгвисти як ні як) після третього литру пива :-) експериментальним шляхом визначили, що по-перше, від двох найпоширеніших коренів можна утворити по десятку-півтора різних словоформ, а по-друге, п'яти-семи коренів вистачить щоб більш-менш уможливити спілкування. До чого це я? До того, що є люди які так розмовляють. І це може бути чи внаслідок загального рівня культури, коли на матюках слова просто тримаються докупи у реченнях, чи є свідченням такого собі випендрьожу а-ля Лесь Подерев'янський. Вважаю, кожен сам має вирішувати, чи він хоче спілкуватися з такими людьми. Але якщо так, то краще розмовляти зрозумілою їм мовою. У цьму зв'язку цікавою ілюстрацією може бути історія про те як Гумільов в Гулагу переповідав зекам "Принца Гамлета" по-фені. Не знаю наскільки ця історія є правдивою, тим більше, що не пам'ятаю де я про неї читав, але ж яка гарна.
4/ Матюкання, як засіб психологічного тиску на співрозмовника/супротивника.
Ну, тут можна пригадати і теорії про татаро-монгольске витоки матюкання, як засіб приниження підкорених. І про те, що в давні (і не дуже) часи армії перед битвою лаялися, щоб підбадьорити себе та розлютити ворога (може він з люті якусь дурницю утне). І про лист запорожців турецькому султану. То ж матюки (лайка) – це така собі психологічна зброя. Якщо спілкування переходить в матюкання – це однозначно свідчіть про агресивну налаштованість того, хто матюкається. Чи може про якийсь комплекс меншовартості, коли хочеться самоствердитися за рахунок іншого? Фу, бридота яка! Яке вже тут спілкування.
markitka (http://www.livejournal.com/users/markitka/16460.html) відчув, що короткого комента замало для такої теми. Так народився цей пост.Взагалі, імхо, всі випадки матюкання можна поділити на чотири головні види:
1/ Матюк використовується як вигук, при цьому головне емоційне навантаження явно переважає лексичне.
Якщо вірити англійцям, які кажуть, що джентельмен завжди називає кішку кішкою, навіть наступивши на неї на темних сходах, то джентельменом бути доволі важко. Наприклад мені в такій ситуації, на язик швидше б навернулося "shit!" ніж "cat". І то у найкращому випадку, бо російська, до якої в таких випадках звертатися якось звичніше, надає набагато ширший вібір варіантів. З віком, я якось намагаюсь стримуватися, бо ще стукнеш молотком по пальцях, зірветься щось з язика, а поруч – дитина, якій цікаво як тато цвяхи забиває. Імхо, непогано переключатися на зміст слова чи вираза, що проситься на язик. Спочатку замислишся, що саме хочеш сказати (я маю на увазі буквально!), як це недоречно в більшості випадків, а там вже й такої нагальної потреби щось вигукувати вже й немає. Або як варіант, використовувати іноземні лайки, які виклядаюсь якось відірваними від нашої буденності, а тому теж сприяють якійсь відстороненості.
2/ Матюки використовуються, як стилістичній прийом для більшої емоційної виразності.
Звісно, що одне ж й те саме можна сказати по-різному. Але іноді, матюкаєшся свідомо, висловлюючи тим самим своє ставлення до ситуаціі, загострюючи увагу співрозмовника через шокуючу форму на важливості змісту, знімаючи стрес кінець-кінцем. Киньте в мене кеменем, хто жодного разу так не робив. Проте є деякі речі, через які я особисто, сподіваюся, ніколи не переступлю. Треба ясно розуміти у якому колі та за яких обставин можна собі дозволити матюкнутися, а коли краще утриматися. Абсолютне табу – в родині, у присутності жінок та дітей. Крім того, те що я ще можу сказати, я навряд чи напишу.
3/ Матюкання є мовою спілкування чи самовираження.
Величезна морфологічна варіативність більшості матюків доводить їх широке розповсюдження в мові (не скажу за свою українську, бо маю визнати що вона у мене тяжіє до книжно-літературного стилю, але в російській – це точно). Колись ми з однокурсниками (лінгвисти як ні як) після третього литру пива :-) експериментальним шляхом визначили, що по-перше, від двох найпоширеніших коренів можна утворити по десятку-півтора різних словоформ, а по-друге, п'яти-семи коренів вистачить щоб більш-менш уможливити спілкування. До чого це я? До того, що є люди які так розмовляють. І це може бути чи внаслідок загального рівня культури, коли на матюках слова просто тримаються докупи у реченнях, чи є свідченням такого собі випендрьожу а-ля Лесь Подерев'янський. Вважаю, кожен сам має вирішувати, чи він хоче спілкуватися з такими людьми. Але якщо так, то краще розмовляти зрозумілою їм мовою. У цьму зв'язку цікавою ілюстрацією може бути історія про те як Гумільов в Гулагу переповідав зекам "Принца Гамлета" по-фені. Не знаю наскільки ця історія є правдивою, тим більше, що не пам'ятаю де я про неї читав, але ж яка гарна.
4/ Матюкання, як засіб психологічного тиску на співрозмовника/супротивника.
Ну, тут можна пригадати і теорії про татаро-монгольске витоки матюкання, як засіб приниження підкорених. І про те, що в давні (і не дуже) часи армії перед битвою лаялися, щоб підбадьорити себе та розлютити ворога (може він з люті якусь дурницю утне). І про лист запорожців турецькому султану. То ж матюки (лайка) – це така собі психологічна зброя. Якщо спілкування переходить в матюкання – це однозначно свідчіть про агресивну налаштованість того, хто матюкається. Чи може про якийсь комплекс меншовартості, коли хочеться самоствердитися за рахунок іншого? Фу, бридота яка! Яке вже тут спілкування.
