А я таки націоналіст. А як ще це назвати, коли я чим далі, тим більше розмовляю українською. Коли купую не польське, чи російске, а саме українське. Навіть, якщо доводиться трохи переплачувати, чи йти трохи далі.
Коли я пишаюся тим що відбувається на Майдані, і коли мене нудить від балачок про повзучий путч, чи про американських запроданців. Зрозуміло, тут в мене багато емоцій від останніх подій, але все ж таки... Такі настрої я помічав за собою вже років 5-7 тому як мінімум.
Справа в тому, що я вважаю, що кожна людина – це по-перше унікальна і неповторна індивідуальність, і тільки через усвідомлення цього, тобто через індивідуалізм, усвідомлює що є в неї неповторного, а що спільного з іншими, а значить набуває можливості та створює передумови для спілкування з цими іншими. А націоналізм я розумію просто як інтерполяцію індивідуалізму на суспільство.
І якщо виходити з такого припущення, то я згоден, що я – націоналіст, коли зовсім не ідентифікую себе з Росією, чи не вважаю ії братньою країною, а росіян братнім народом. Сусіди? Так, але вони – то вони, а ми – це ми. Так само, як американці (французи, німці, китайці, чи ще хтось) – то вони, а ми – це ми.
Тому байдуже, що я голусую за Ющенка, а хтось – за Януковича (за умови, що це діється свідомо). Байдуже, що я слухаю Руслану чи "Мандри", а хтось – Могілевську чи "Скрябіна". Байдуже, що я читаю "Дзеркало тижня" чи Хайнлайна, а хтось – "2000" чи Донцову. Байдуже. Бо ми разом хочемо щастя для себе, своїх батьків і дітей, ми разом можемо слухати ABBA, Deep Purple чи Моцарта, ми разом можемо читати Булгакова, Бальзака чи "Пентхаус" (ага, читати, а як же...).
P.S.: До речі, чому якщо почуваєшся націоналістом, то автоматично в тебе виникає якесь упереджене ставлення до Росії (NB: не до росіян, чи як мінімум не до усіх росіян)? Можливо, тому що дія таки дорівнює протидії? Чи може я, хто все життя прожив у Дніпропетровську, Харкові, а тепер в Києві, не просто націоналіст, а справжній "бандерівець"?
( A sort of manifesto / Part 6 All this is about me (?!) )